Частина I: Під поверхнею — прокляття Конго.
Кожен пристрій у вашій руці — телефон, ноутбук, електромобіль — живиться мовчазною трагедією. Його серце — літій-іонна батарея — залежить від металу, що струменить із глибин землі в одному з найстраждальніших куточків планети: південно-східних провінціях Демократичної Республіки Конго.
У шахтах Мідного поясу майбутнє виривається з землі руками дітей. І ціну нашого прогресу сплачують кров’ю, кістками й подихом.
Новий колоніальний забіг
Колись це була слонова кістка. Потім каучук. Потім діаманти. Тепер — кобальт. Цикл грабунку ніколи не припинявся — лише змінював обличчя.
Під червоним ґрунтом Конго лежить найбагатше в світі родовище кобальту, а також міді, золота, урану й літію — матеріалів, необхідних для живлення “зелених” технологій, що обіцяють чисте майбутнє для глобальної Півночі. Але за розмовами про вуглецеву нейтральність і чисту енергію ховається стара схема: викачати багатства Африки — і лишити по собі лише рани.
У боротьбі за ці критично важливі мінерали історія повторюється. Століття колоніального видобутку навчили світ, як обдирати цю землю до кісток. Тепер транснаціональні корпорації з їхніми безмовними партнерами довели це до досконалості. У містечках, збудованих на привидах плантацій і колоніальних залізниць, пустила коріння нова імперія — та, що говорить мовою сталого розвитку, але перетирає життя конголезців на пил.
Примарна економіка копачів
Їх називають копачами. Creuseurs. Десятки тисяч. Без техніки, без захисту, без прав — вони проривають землю лопатами й кайлами, шукаючи гетерогеніт — руду, що містить кобальт, паливо XXI століття.
Лише жменька зон офіційно дозволена для кустарного видобутку, але кількість копачів у рази перевищує дозволену. Тож вони риють де можуть — на приватній землі, поблизу промислових шахт, навіть на грудах токсичних відходів — часто під пильним наглядом бойовиків, солдатів або продажних поліцейських.
Знайдене продають посередникам, ті — торговим домам, які перепродують його на переробні заводи, що воліють не знати — або роблять вигляд, що не знають — звідки походить руда. Як тільки вона перетинає невидиму межу й потрапляє у формальний ланцюг постачання, її вже неможливо відрізнити від “чистого” кобальту.
Це — прихований двигун кожної батареї. Розгалужена сіра зона дитячої праці, жорстокої експлуатації та системної невидимості.
Кустарна гірничодобувна промисловість у Демократичній Республіці Конго пронизана примусовою та дитячою працею, незадокументованими смертями та порушеннями прав людини, — пише академік і дослідник сучасного рабства Сіддхарт Кара у своїй новій книзі «Червоний кобальт» (Cobalt Red).
Діти шахт
Деяким робітникам лише п’ять. Деяких викрали з сіл і переправили через провінції. Деякі — сироти, що живуть у пластикових халупах, варять квасолю на дровах посеред полів, забруднених сірчаною кислотою. Вони тягнуть мішки, важчі за власне тіло. Працюють босоніж, у мовчанні, вдихаючи уран, миш’як і кобальтовий пил.
Немає шкіл, немає лікарів, немає чистої води. Лише ями в землі й обіцянка кількох доларів на день.
Одна дитина збирала каміння в струмках, отруєних важкими металами. Інша розповіла про довгу дорогу з північного села до шахти, де озброєні люди змусили її працювати. Йому вдалося втекти — але багато хто не зміг. Багато гине без імен, поховані в горах, забуті.
В одній шахті хлопчик послизнувся й вдарився головою. Він помер ще до того, як хтось устиг допомогти. Тіло винесли тихо. Без звіту. Без правосуддя. Без компенсації. Просто ще одне втрачене життя в машині модерності.
Таких прикладів – тисячі.
Нація отруєних
Отруєне повітря. Отруєна вода. Мертві річки. Люди, які живуть поблизу шахт, дихають, п’ють і їдять отруту.
Дослідження показують, що тіла місцевих мешканців, навіть тих, хто не працює в шахтах, містять метали у концентраціях у десятки разів вищих за безпечні межі. Кобальт, свинець, кадмій, уран, хром — абетка індустріальної смерті оселилася в їхній крові, кістках, немовлятах.
Вроджені вади стають усе частішими. Викидні — звична річ. Діти, народжені поблизу шахт, страждають на затримку розвитку, неврологічні розлади, дихальну недостатність. Але система охорони здоров’я не справляється. Лікарі не мають належної підготовки, клініки — відсутні, а фахівці — недосяжні.
Та копання триває.
Корпоративна брехня й театр дотримання норм
Корпорації знають. Вони знають, що таке кобальт. Вони знають, звідки він береться. Вони знають правду за своїми звітами про “прозорість ланцюга постачання” і пресрелізами про “нульову толерантність”.
Вони кажуть, що проводять аудит. Кажуть, що здійснюють нагляд. Кажуть, що борються з дитячою працею.
Але на місцях нічого не змінюється.
Немає захисту, немає контролю, немає етичного видобутку. Лише нескінченний ланцюг прибутку, що тягнеться від кривавого серця Африки до світних екранів Заходу.
Правда проста: межа між кустарним і промисловим кобальтом — це вигадка. Система побудована на змішуванні обох, на підживленні страждань для потреб сучасного життя.
Прихована ціна енергії
Ось що живить ваше майбутнє.
Ось людська плата за батареї “сталого” світу.
Не чиста енергія. Не прогрес. А нова форма невидимого колоніалізму — підживлена бідністю, забезпечена мовчанням і прихована за корпоративними стінами.
Діти в шахтах — це не далекий, трагічний винос внизу сторінки. Вони — перша ланка в ланцюгу всього, що ми називаємо інновацією.
Поки цей ланцюг не буде розірваний, кожен заряджений пристрій — це безмовне схвалення їхніх страждань.
У Конго, під поверхнею зелених мрій, земля кровоточить кобальтом — а світ відвертає погляд.
Це лише початок. Друга частина «Кобальтової крові» з’явиться незабаром — і відкриє ще глибші шари правди, яку світ воліє не бачити. Підпишіться на розсилку нижче, щоб не пропустити публікацію.
P.S. Ця стаття натхненна книгою Сіддхарта Кари: «Червоний кобальт: як кров Конго живить наше життя» (Cobalt Red: How the Blood of the Congo Powers Our Lives).