Частина II: Ціна грабежу — корупція, супротив ш те, що нас чекає
У тіні кобальтової лихоманки не всі рани видно. Деякі сховані у бухгалтерських звітах, банківських переказах та офшорних компаніях-примарах. Інші — поховані під мовчазним, співучасним світовим порядком, який продовжує наживатися на вкраденому майбутньому.
Якщо Частина І розкрила людську ціну видобутку, то Частина ІІ викриває архітектуру зради — як влада, жадоба й геополітика змовилися перетворити одну з найбагатших країн світу на одну з найбідніших.
Країна, продана за копійки
Поки шахтарі риються в землі у пошуках залишків руди, угоди на мільярди підписуються у кондиціонованих конференц-залах. Під кожною кобальтовою шахтою прихований лабіринт корупції: потиски рук у тіні, підтасовані контракти, іноземні компанії, що безкарно виносять майбутнє нації за її межі.
Право на видобуток виставляється на торги, мов непотріб на гаражному розпродажі — продане за мізер до фірм, що ховаються за офшорними ширмами. Концесії вартістю мільярди віддають за тисячі. Платежі — готівкою, без реєстрації, під столом.
Ніхто не несе відповідальності. Ніхто не покараний. І це — не збій системи. Це і є система.
Офіційний бюджет демонструє лише крихти прибутків від гірничої справи. Та фінансові звіти транснаціональних корпорацій свідчать про сотні мільйонів доларів. Розрив між заробленим і задекларованим — не бухгалтерська помилка. Це чорна діра, в яку щезає багатство Конго.
Одна лише компанія колись сплатила понад 18% державного бюджету у вигляді податків. На папері залишилось лише 4%. А решта? Зникла. У валізах, таємних рахунках і ненажерливих шлунках олігархів.
Мілітаризований видобуток і рабство нашого часу
Земля може належати державі — але охороняють її люди зі зброєю.
Іноземні корпорації видобувають ресурси під охороною елітних підрозділів, приватних армій, збройних формувань та корумпованих поліцейських. Доступ суворо контролюється. Камери заборонені. Питання — небезпечні.
Цілі села знищуються, щоб звільнити місце для нових шахт. Коли прибуває військо, у мешканців немає вибору: або копай, або зникни.
Шахтарі працюють без контрактів. Без прав. Вони голіруч копають у отруйному пилу та нестабільних тунелях. Їхня праця живить пристрої, які коштують більше, ніж вони заробляють за рік. Коли стаються аварії — а вони стаються часто — немає ані страховки, ані поховання, ані імені в звітах. Лише чергова безіменна смерть.
Це не «неформальна зайнятість». Це — система мовчазного примусу, збудована на страху й примарній невидимості.
Екологічний Армагеддон
андшафт поглинає смерть.
Річки течуть жовтими. Пил висить у повітрі, немов вічний туман. Землю розірвано, понівечено й покинуто гнити. Ліси стерті з обличчя планети. Села перетворені на відходи. Діти граються в пилюці з сірчаною кислотою.
Найкраще правду показують супутникові знімки. З висоти Колвезі виглядає як розірвана рана — коричнева пляма, що розповзається землею, мов інфекція. Колишні сільськогосподарські угіддя — нині хімічна пустка. Колишнє місто — тепер механізм безжального видобутку.
Ось знімки з історії гугл карт – 2010 рік в порівнянню до 2020
А ось Колвезі – це саме мість сьогодні (2025)
Існує набагато більше подібних міст.
Штучні озера живлять шахти, а не людей. Вода подається до дробарок, а люди помирають від спраги. Ніщо не росте. Ніщо не зцілюється.
Це — не розвиток. Це — знищення.
Коли кобальт закінчиться
Трагедія — не лише в тому, що відбувається зараз, а в тому, що настане потім.
За кілька десятиліть мінерали зникнуть. Але населення подвоїться. Земля буде виснажена. Річки — отруєні. Повітря — непридатне для дихання. Те, що залишиться — лише порожня оболонка. Зламане тіло країни без ресурсів, без майбутнього, з мільйонами покинутих життів.
Освіту знехтувано. Інфраструктура розвалена. Єдине, що зростає — кількість людей, які борються за виживання в країні, проданій по шматках.
І коли кобальт вичерпається — що далі?
Хто дбатиме про дітей, які копали багатство світу?
Хто очистить отруєну землю?
Хто пам’ятатиме імена тих, хто помер під землею заради батареї?
Ілюзія змін
Обіцяють реформи. Нові уряди говорять про прозорість. Міжнародні коаліції публікують заяви. Аудити з’являються в корпоративних буклетах.
Але на місцях не змінюється нічого. Люди, що там живуть, ніколи не бачать аудиторів. Не відчувають реформ. Не чують відповіді після скарг.
Угоди продовжують підписуватись. Шахти розширюються. Діти й далі копають.
Правда в тому, що світова система не хоче змін. Вона хоче кобальт.
Заклик до живих
Це не лише історія Конго. Це — наша історія.
Ми всі — ланки цього ланцюга. Телефони в наших кишенях. Автівки в гаражах. Сонячні панелі на дахах. Усі ці речі обіцяють кращий світ — але будуються на кістках іншого.
Ми маємо спитати себе: чи є зелена енергія зеленою, якщо вона забарвлена експлуатацією?
Чи є прогресом те, що тримається на сучасному рабстві?
Якщо життя конголезької дитини вартує менше, ніж акумулятор — то скільки ж насправді вартує наша цивілізація?
Останній розрахунок
Земля Конго була щедрою. Але одного дня вона спорожніє. І тиша, що настане — буде оглушливою.
Історію, яку ми пишемо сьогодні — діями або бездіяльністю — визначить, чи стане ця тиша пам’ятником всесвітньому сорому, чи поворотом до справедливості.
Бо питання вже не в тому, що світ забирає в Конго, а в тому, що залишиться після нього.
Щоб не пропустити свіжі статті, корисні поради та ексклюзивні матеріали, пропоную підписатися на newsletter:
Дякую за увагу, Lumin Hopper